Україна (мінус) Слова: Вадим Красноокий, Музика: Вадим Красноокий. Виконує: Mad Heads (XL) Є на світі край багатий щедрими ланами, Чисті води, ліс і гори -- всього вдосталь є. Люди різні тут живуть, та щось є поміж нами, Що тримає вкупі, розлучитись не дає.................
Промайнули в синім небі білих два крила, Це лелека нам с тобою долю принесла, Промінь сонця зігріває і в коханні нас кружляє Ходить пісня берегами і широкими полями
Приспів: Радуйся, радуйся земле ти моя бо попрощалася люта зима Весь у квітах і в любові наш чудовий край Радуйся, радуйся земле і співай
2к. Літо по землі гуляє все навколо розквітає і радіють наші люди одцвіла весна Сад вишневий спів пташиний наша рідна Батьківщина В літню пору оживає і з теплом нас всіх вітає
...Я йду стежинами рідного краю У кожній стежинці себе пізнаю, Радію дощу,журавлів зустрічаю І з трепетом серця стрічаю весну. Світанки такі кришталево прозорі Збирають у вирій ранкову росу, Співають про вірність твою медобори І неповторну надзбручанську красу.
1.За небокраєм де смереки Зігнули віти до землі Де верби листя у Збручі купають. Стоїш ти гордий і розкішний Немов калина повесні У яблуневому вінку Збручанський краю.
2.Вже скільки років пролетіло Ти молодієш з кожним днем І все чарівнії твої ранкові зорі. І повертаюся я знову під небо чисте,голубе Де криниці стоять і чисті,і прозорі.
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць той проклятий тиждень і день, Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми в Україні – таки український народ, А не просто юрба що у звітах населенням зветься
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина. І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас – Говори! Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитайте у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати?
Програш
Запитаймо про те, чи списати усе на буття, Котре нашу свідомість узяти змогло так над Бога Чим солодший од меду нам видався чад забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як? Чи в "моголах" і вмерти судилось нам ще од Тараса? Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, Що згнітив нашу рівність до рівня вторинної раси
Українці мої! Як гірчать мені власні слова... Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий, мене думка одна обсідає і душить на славу: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря, І хіба не зотліє до тла українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо прихилить до наших могил, Як не зраджена нами, зневажена нами Вкраїна... Плюсовий запис
