Давно-давно, 1600 років тому, жив у місті Мирах, у Малій Азії, хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові чималий спадок.
У серці Миколая була велика доброта, і він вирішив роздати своє майно бідним. Та тільки ж був він дуже несміливий і тому почувався нещасливим У безсонні ночі виходив Миколай на дах свого будинку й дивився на бідні домівки. Біля них спали їх убогі мешканці. У домівках, нагрітих за дня гарячим сонцем, було душно, отож люди лягали спати перед порогом на землі. Лежали вони в лахмітті, подертому на важкій праці в копальнях мармуру. Спали тут і малі діти, які ніколи ще не зазнали в житті радості.
І стискалося серце Миколая від цього людського горя. Він думав: «Як допомогти бідним дітям?»
І ось однієї ночі наклав Миколай повен міх усілякої їжі — м'яса, хліба, медяних паляниць, фініків, фіг, а також одягу й грошей і непомітно від служби вийшов з дому. Обережно-тихцем поклав мішок біля порога найближчої хатини, де спали бідні діти.
Уранці придивлявся Миколай з даху свого дому, як раділи малі діти цьому міху!
Наступної ночі вибрався Миколай знову з повним міхом і поклав його біля іншого дому, де були діти. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше тепер не говорили, як тільки про невідомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але постать скоро зникала.
А старий слуга Миколая затривожився, коли побачив, що в коморах меншає припасів. «Напевно, хтось краде їх, — подумав. — Треба упіймати злодія!» Одної ночі побачив слуга чоловіка в плащі з каптуром на голові. З мішком на плечах він перелазив через браму на вулицю. Слуга здійняв галас, збіглися інші слуги й кинулись у погоню. Засоромлений Миколай, бо ж це був він, замість зупинитись і відкрити своє обличчя, почав утікати. Побудились і люди на вулицях, побудились і діти, і всі стали здоганяти Миколая.
Перші наздогнали його діти й... упізнали свого доброго опікуна. Упізнали його плащ і мішок, повний добра.
— Це не злодій! Це наш опікун! Наш добродій! Зупинились люди, здивовані та збентежені.
— Це ж Миколай! Багатий Миколай! Ось хто цей добрий дух, що нам дарунки приносив, дітей наших від голоду рятував!
Минули роки. Миколай став священиком, а далі й єпископом у Мирах. Всі шанували й любили його за доброту, за ласкавість і мудрість. А про діток він і далі не забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою й подарунками.
Коли помер Миколай, і його душа стала перед Господнім престолом, Бог спитав: — Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?
— Нічого не бажаю, — відповів Миколай, — тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на землю й відвідувати дітей.
Усміхнувся ласкаво Господь і промовив: — Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин зможеш сходити на землю.
А на землі пам'ять про Миколая не завмерла. Всі пам'ятали про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його святим назвала.
І від того часу кожного року в день своїх іменин у грудні Святий Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям дарунки. Знає Святий Миколай, що всі малі діти чемні й добрі, і знає, що всі українські діти мають добрі серця, люблять Бога, люблять свій рідний український народ і рідний край — Україну.
Він з великою радістю відвідує українських діток й обдаровує їх усілякими чудовими дарунками. Між ними найкращий дарунок — рідні українські книжечки. Дуже радіє Святий Миколай, коли добрі люди, що люблять дітей, допомагають йому в доброму ділі. Тішиться, коли в день Святого Миколая українські діти дають одні одним дарунки — книжечки, тішиться, коли дехто навіть і одягнеться так, як він, і, замість нього, приходить до дітей з дарунками, з добрим словом та порадою.
