Українці великі й малі, У піснях Кобзаря прославляє, І на рідній прекрасній землі Вольній ,новій сім*ї проживає.
Заповів нам великий Тарас, Україну,як матір любити, Бо вона лиш єдина у нас, А ми всі дорогі її діти. Крізь віки він говорить до нас Його слово не згине ніколи, І сьогодні воно як наказ, Що засвоїли ми вже зі школи. Приспів (2 раза)
Він на схилах дніпра височить, І вдивляється пильно в простори. Неба синього ніжна блакить, Огортає його наче море. Крізь віки він говорить до нас Його слово не згине ніколи, І сьогодні воно як наказ, Що засвоїли ми вже зі школи. Приспів (1 раз)
Єсть на світі доля (плюс) - вик. Поліна Пяткова, орнаж.Анни Олейнікової
Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто ж її має? Єсть люди на світі, Сріблом-злотом сяють, Здається, й панують, А долі не знають.
Ні долі, ні волі. З нудьгою та горем Жупан надівають, А плакати сором. Візьміть срібло й злото Та й будьте багаті! А я візьму сльози— Лихо виливати!
Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затоплю неволю Білими ночами! Тоді я веселий, Тоді і багатий, Як буде серденько По волі гуляти!
По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю | До самого долу. | (2)
Стан високий, лист широкий Марно зеленіє, Кругом поле, як те море | Широке, синіє. | (2) \\\\\\ Чумак іде, подивиться - Та й голову схилить; Чабан вранці з сопілкою | Сяде на могилі. | (2)
Подивиться - серце ниє: Кругом ні билини! Одна, одна, як сирота | На чужині, гине. | (2)
Сонце заходить, гори чорніють - Музика Станіслава Людкевича, слова Тараса Шевченка Виконує Борис Гмиря
Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся... і серцем лину В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! – і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули.
Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі; Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає І не розважає – Чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше плакать, Як ніхто не бачить.
І Далекий час, дзвінка пора і ми всього лиш дітвора Знайомий клас урок літератури. В руках у всіх у нас книжки - вчимо Шевченкові рядки А на устах поетова зажура.
Приспів Слова п’янкі, як рута м’ята Нікуди з пам’яті нейдуть Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть.
ІІ Роки промчали золоті, і ми давно уже не ті, Минає все, що серцю наймиліше. Але трапляються дива, зринають з пам’яті слова І на душі стає немов світліше.
ІІІ Ось так струмочок до струмка - велика повниться ріка, Незнаючи ні відстані ні часу. Усі дорослі і малі, ми діти рідної землі, Твоїми діти, мудрий наш Тарасе.
За байраком байрак, (2) А там степ та могила. Із могили козак (2) Встає сивий, похилий. Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає:
"Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло! Товариства лягло! А земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата. Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій".
Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самій могилі, На Дніпро поглядав, Гірко плакав, ридав, Сині хвилі голосили. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала
